Наполеонів стиль

Наполеонів стиль

Фріц Пендельтон, 2017 (Перклад: Maurice Chavez, редактор: Celebrimbor)

Хтось самовдоволено стверджує, що заснування руху Реакції є неможливим. Мовляв, це те саме, що намагатися склеїти докупи павутину чи зібрати назад Хитуна-Бовтуна, – чергова позиція у довгому списку нездійсненного. Дійсно, якщо вважати, що реакціонери бажають повернути до життя якесь окремо взяте «величне минуле» у абсолютній його повноті, то вищенаведена критика є прийнятною, адже це дійсно є неможливим. На щастя, ми не ставимо собі за ціль повернути архаїчний стиль одягу чи впорядкувати побут сьогодення за вицвілими манускриптами; ми не намагаємося досягнути неможливого. Мета реакціонера – повернутися до духу часу, а не до його практичних чи побутових деталей. З минулого нам необхідно взяти тільки ті універсальні принципи, що завжди працювали в незалежності від епохи, та застосувати їх для сьогодення. Це швидше можна назвати процесом гармонізації, возз’єднання теперішнього з минулим, аніж нав’язування минулого майбутньому.

Історія зберегла для нас приклади успішної реакції, але біографія Наполеона Бонапарта вирізняється на тлі інших. Вона є обов’язковою для вивчення тими, хто ставить собі за ціль Реставрацію, повернення до коренів та встановлення порядку. Життєпис Наполеона може служити своєрідним підручником для тих, хто планує приступити до повалення ідолів лібералізму.

Дійсно, на перший погляд, Наполеон може здатися занадто «ліберальним», а отже, достатньо дивним вибором для того, хто хоче запропонувати світу «еталонного» реакціонера. Він був корсиканцем, провінційним буржуа, офіцером-артилеристом,  людиною без жодних аристократичних регалій. Його шлях до слави почався з залпу шрапнелі по натовпу роялістів. Як така людина може бути європейським реакціонером par excellence?

Для початку, потрібно розібратися з самим поняттям «реакціонер». Авжеж, ми не називаємо Наполеона реакціонером тому, що він хотів повернути Бурбонів на престол та знову підняти білий стяг монархії (до слова, він був достатньо рішуче налаштованим на використання революційного триколору), адже цього робити він не збирався.

«Традиція не значить нічого, якщо традиція не охороняє щось дорогоцінне. У випадку Наполеона, головним коштовним каменем «корони» був він сам.»

Наполеон вірив у природну ієрархію, в рамках якої найкращі підіймаються до вершини, в той час як лушпиння опускається донизу. Бонапарт розумів, що Франція потребує не ліберальної революції, а серйозної «очистки верхів». Стагнуючий та неефективний старий порядок повинен був бути усунутий. Не монархія як така призвела Францію до занепаду, а прошарок людей, що асоціювався з французькою монархією.

«Що є трон?», – звертався Наполеон до французького сенату, – «позолочене дерево, обгорнуте в оксамит. Держава – це я. Один я є представником людей». Вся помпа та церемонія монархії не значать нічого, якщо монарх є тільки «корисним дурнем», а його міністри та маршали є  деморалізованими декадентами.

Наполеон розпочав свої реформи не для того щоб покінчити з аристократією, а для того, щоб оновити її через вливання нової крові. Прийшовши до влади у 1799 році, Наполеон опинився в унікальній ситуації. Гільйотинувавши або залякавши старі еліти,  радикальні ліберали зробили за нього всю брудну роботу, ставши потім жертвами свого ж насильства і тим самим ліквідувавши себе як фактор впливу. Унаслідувавши «очищену» державу, Наполеон мав розкіш створювати нові еліти з чистого листа.

Розглянемо деякі з аспектів наполеонівської ресторації та спробуймо винести з історії його життя певні практичні уроки для сучасних реакціонерів.

Будувати, а не руйнувати

Зазвичай, середній клас не є рушієм революції, але якщо так стається, то результати цього є катастрофічними. Середній клас служить для держави джерелом кваліфікованої праці та освічених службовців, поборником порядку, стабільності та збереження традицій (в той час як пролетаріат та вироджена аристократія мають тенденцію до адаптації різних деструктивних ідей – прим. перекладача). Коли уклад його повсякденності руйнується, матеріальні та інтелектуальні ресурси нації зазнають катастрофічних втрат. Бунти стають звичайним явищем. Віковічні традиції заміняються непевними концептами, які в свою чергу надзвичайно швидко випаровуються, залишаючи після себе місце для ствердження дегенеративних ідей. Старі «герої-популяри» забуваються, в той час як новим рушієм все більш радикальних змін стає озброєний набрід, накручений провокаторами та патологічними руйнівниками.

З часом бажання середнього класу продовжувати революційний поступ зменшується, і коли воно зникає остаточно, люди знову починають хотіти порядку та рутини. Колишні вожді деструктивних верств населення втрачають вплив на маси і тому часто стають жертвами свого ж насильства. Післяреволюційний вакуум зароджує в середньому класі бажання, що суперечать його декларованим цінностям, – з’являється попит на автократію. Нація інстинктивно розуміє, що тільки сила авторитет може відновити порядок.

У часи руйнації та соціального розпаду Франція терміново потребувала при владі саме того, хто був позбавлений впливу в часи революції, – будівничого. Саме ним Наполеон став для Франції.

Наполеон дав нам важливий урок – не важливо, наскільки загальноприйнятними є безумства сьогодення, байдуже, наскільки істеричним стає набрід, реакціонер повинен бути скелею на шляху бурхливого потоку. Реакціонер повинен залишатися сталим,  переконаним у собі носієм порядку з непохитним баченням майбутнього. З тих самих причин, за яких народ Франції звернуся до Наполеона, народ звернеться до реакціонера за проводом, коли поразка революціонерів стане очевидною. Єдиним серед інших альтернатив він буде мати здоровий глузд.

Суть правління Наполеона була простою, а її сприйняття масами не потребувало складних ідеологічних систем, адже воно базувалося на споконвічних, як сама природа, принципах. Боніфас де Кастельйян Ножан, Наполеонів префект, писав, що метою влади Бонапарта було «впевнитися, що податки сплачені, рекрути набрані, а закон та порядок – збережені».

Говори одне, роби інше

Наполеона важко віднести до певної позиції політичного спектру. Для сучасника він є своєрідним ідеологічним «маревом». Його риторика часто розходиться з його справами, а декларовані ним принципи їм же і перекреслюються, що часто спантеличує дослідника.

Чому Наполеон так часто говорив одне, а робив інше? Реакціонер не може дозволити собі розкоші публічно «стояти на принципі» та розкривати усім свої істинні наміри. Риторика реакціонера повинна бути стриманою та адаптованою до реалій політичної ситуації. Це є ще одним уроком для реакціонерів

Якщо дивитися тільки на Наполеонові слова, то можна знайти безліч очевидних протирічь. Деякі з його висловлень можна назвати ліберальними, деякі несуть в собі дух реакції, але жодне не дозволяє дати об’єктивну оцінку його фігурі.

Ліберал: «Більше слави в повазі до чесноти скіпетру, чим у володінні ним»

Реакціонер: «Ніколи не вкорениться та форма правління, що не є результатом акумульованого за довгий час досвіду, зусиль та прагнень».

Ліберал: «Спадкоємний принцип наслідування магістратур це є абсурд…цей принцип не сумісний з поняттям суверенітету народу»

Реакціонер: «Я монарх від Бога, і ви, земні гади, не смійте мені перечити»

Ліберал: «Совість – це найсвятіша річ поміж людьми»

Реакціонер: «Життя громадянина є власністю його країни»

Намагатися переконати населення тільки-но створеної республіки простолюдинів в необхідності перетворити її на імперію –  те це саме, що переконувати селянина пуститися в дальні плавання. Народ потрібно поступово та повільно підводити до сприйняття великих ідей. Наполеон був достатньо мудрим, щоб це зрозуміти, і саме тому він модифікував свою риторику в залежності від ситуації. Для тих, хто жадав комфорту, він виступав як гарант стабільності. Тим, хто хотів вогню, він надавав можливості реалізувати їх запал. Але все одно, незалежно від того що і як Наполеон говорив, діяв він як реакціонер. Він відновив французьку аристократію, закріпив статус традиційного подружжя та релігії, зміцнив військо, реформував банківську систему та нарешті приніс Франції порядок.

В той час як Наполеон часто говорив про свободу та права людини (про «свободу» в традиційному розумінні – прим. перекладача), його дії виказують в ньому переконаного автократа. Можливо, ці дві сутності і не суперечили одна одній у розумінні Бонапарта. З особистого досвіду він знав про жорстокості революції і відчував, що справжня свобода може втілитися в життя тільки завдяки сильній владі.

Якщо широкому руху реакції дано постати, він перейме собі стиль наполеонівської Франції. Свобода буде возвеличуватися, в той час як консолідована в авторитарній державі влада буде оберігати ці свободи (від наброду – прим. перекладача).

Жінки для оселі, чоловіки для нації

 Це є одним з незаперечних законів природи. Жінки для оселі, чоловіки для нації – ось чому можливо варто бути написаним на брамах держустанов.

Суспільство, що повстає проти цього абсолютного закону, стає на шлях занепаду. Протилежності стоять у самих витоків людства, і повинні знаходитися у балансі заради збереження гармонії. Жінка, забрана з оселі, – це більше розлучень та нижча народжуваність. Гірше за те, для жінки в політиці держава стає засобом реалізації її материнського інстинкту. Фактично, у руках жінки держава стає для свого населення шкільним завучем. Справедливість для «обраних» («пригнічених верств» – прим. перекладача), паразитичні програми соціальної допомоги, всезростаючі податки та бюрократія стають характеристиками такої держави (хорошим прикладом може стати канцлер Німеччини Ангела Меркель – прим. перекладача).

Наполеон ясно розумів цю істину. У Кодексі, що згодом взяв собі його ім’я, Наполеон та його юристи ввели суворі обмеження для жіноцтва з ціллю відновити природний баланс поміж чоловіком та жінкою.

Віднині жінки могли бути ув’язненими за перелюб. Чоловіки були звільнені від необхідності утримувати дітей народжених поза шлюбом. Жінки не мали права підписувати контракти, ініціювати судові справи чи бути свідками у суді. На ринках жінки могли торгувати тільки із дозволу чоловіка, а продаж чи купівля жінками землі вимагали його формального письмового дозволу.

З першого погляду, такий кодекс може здатися абсолютно несправедливим, але реакціонер знає, що природа немає нічого спільного із справедливістю. Це знав і Наполеон.

Без сумніву, деякі жінки можуть розкритися поза домом та відчувати себе впевнено у політиці, адекватно розглядаючи її через призму «чоловічої» логіки. Тим не менше, ризик зруйнувати суспільний баланс аж ніяк не вартий винагороди у вигляді випадкової Маргарет Тетчер.

Найвища чеснота жінки  – створити оселю та залишатися їй вірною. Кодекс Наполеона надав цьому природному закону продовження в законі людському: жінки не мали права мати статевих зносин до заміжжя. Жінки не повинні були займати себе проблемами політики чи законів. Їх сини, чоловіки та громади повинні вирішувати за них всі проблеми, що не стосувалися домашнього господарства. Не для того було створено ці правила, щоб пригнобити жінку, адже природа не знає «гноблення», а заради порядку як такого. Встановлення порядку в свою чергу звільняє для жінок їх природний простір від небажаних впливів, простір для реалізації справжніх жіночих чеснот.

 Еліти створюють держави, маси віталізують їх

Кожен реакціонер зустрічається з дилемою. З однієї сторони, Реакція, якщо бажає досягти своїх цілей, потребує співпраці з елітами.  З іншої сторони, реакціонер повинен боротися проти цих самих еліт як проти своїх ворогів, адже вироджені еліти не є зацікавленими в Реакції.

У більшості випадків, зміна режиму можлива тільки там, де є розбрат між елітами. Типовими є ситуації, коли релігійний чи етнічний розбрат, а подекуди й проста жадібність, стають причиною протирічь між групами еліт. Якщо ці протиріччя не подолати, громадянська війна буде неуникною. Це є першою частиною аксіоми: еліти можуть як будувати, так і руйнувати нації. Здібності еліт, в свою чергу, визначають, буде нація стабільною чи ні.

Маси, хоча й вторинні за своїм впливом відносно еліт, тим не менше є абсолютно необхідним елементом політичного життя. «Що таке уряд?», – запитує Наполеон, – «ніщо, якщо тільки суспільна думка не на його стороні».

Наполеон у цьому випадку зовсім не посилається на ідеали демократії, так само як і не має на увазі того, що думка окремого Жака чи Антуана з вулиці повинна бути взята до уваги. Натомість, Наполеон дивиться на масу з точки зору Макіавеллі.

Наполеон розумів, що якщо маси будуть поважати та любити його, кулуарні махінації його міністрів та помічників не будуть становити йому загрози. Еліти не зможуть зламати того, на чиїй стороні народ. В свою чергу, в інтересах еліт буде підтримуватися статус-кво, щоб уберегтися від гніву мас. Така система протидій перетворила Францію в найорганізованішу та наймогутнішу державу Європи того часу.

Одним із засобів, за допомогою якого Наполеон підтримував баланс між елітами та масами, була створена ним система заохочень. Він наділяв спадковими титулами тих, кого вважав за найдостойніших, зазвичай своїх найвправніших солдат. Ці люди сформували правлячий прошарок наполеонівської Франції.

Наполеон, тим не менше, не забув і про маси. Задля того, щоб забезпечити місце найталановитішим та найбільш здатним чоловікам Франції їх місце за рядах аристократії, в 1802 році він заснував Легіон Честі. Цей орден був відкритий для чоловіків усіх верств суспільства, а членство в ньому базувалося виключно на заслугах. Це була перша організація такого типу у Європі. Старі нотаблі були розгнівані подібним станом речей, але популярність Легіону зводила їх гнів нанівець. Станом на 1808 рік Легіон налічував вже близько двадцяти тисяч чоловік, гордих своєю приналежністю до організації. «Ви називаєте це дрібничками»,  – казав Наполеон своїм критикам, – «що ж, саме ці дрібнички ведуть людей за собою»

Наполеонівська система заохочень допомогла понизити градус класового конфлікту – віднині піднятися по соціальній драбині можна через хоробрість на полі бою або чесноти, в той час як підступність аристократії була поставлена під контроль руйнуванням поняття їх «незамінності».

У висновку ми можемо зазначити, що Наполеон є подекуди незаслужено забутим сучасними реакціонерами. Його ім’я вимагає більш детального вивчення та уваги. Можливо, через його маніпулятивний цинізм релігійні реакціонери недолюблюють його. Можливо, також притаманна йому риторика дуже часто містила у собі розпливчасті елементи лібералізму, що змушує сумніватися реакціонерів. В даному есе були запропоновані чотири теми для подальшого дослідження, в той час як безліч інших може запропонувати саме Наполеонове життя. Історія його може стати сценарієм, по якому можуть розвиватися події майбутнього. Так, майбутнє обіцяє бути похмурим, але все ж маленький вогник ще може зародитися – якщо ми готові будемо діяти з розсудом та рішучістю Наполеона.

 

 

If you have found a spelling error, please, notify us by selecting that text and pressing Ctrl+Enter.

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *

Spelling error report

The following text will be sent to our editors: